Будинок інвалідів на Київщині: ліфт не працює, а мати візок – за щастя (відео)

В цьому інтернаті складно говорити про права людини з керівництвом, яке вважає, що обслуговування має бути пропорційним до мізерної зарплатні персоналу.

Будинок інвалідів на Київщині: ліфт не працює, а мати візок – за щастя (відео)

Після несподіваної інспекції в державний притулок для літніх людей «Надзвичайним новинам» у складі моніторингової групи омбудсмена вдається потрапити до будинку інвалідів. До Горностайпільського будинку-інтернату для людей похилого віку та інвалідів, що у селі на вулиці Молодіжній, знімальна група потрапляє так само без попередження, аби побачити побут таким, яким він є насправді.

Майже посеред поля – старі лікарняні стіни, обнесені залізним парканом. Колючий дріт, що відділяє городи селян від тих, хто живе по той бік. І жодної живої душі. Пейзаж відверто не налаштовує на любов до життя. На території вже трохи веселіше – квіти у горщиках на порозі і люб’язний персонал, який не кидається боронити двері.

Кабінет у директорки також охайний і уквітчаний. А за сусідніми дверима – накритий скромний святковий стіл. У душі спалахує надія – можливо так само дбають і про тутешніх мешканців.

На першому поверсі, де розташовується адміністрація – гарний широкий коридор зі свіжим ремонтом, картинами на стінах і живими квітами. А вже на другому проживають 66 постояльців інтернату, серед яких майже 20 візочників.

Хто без ніг – тижнями не виходять на вулицю

Вже два тижні ліфт у закладі не працює, тому люди, які самотужки спуститися не можуть, гуляють просто коридорами.

«Хто ноги має, той ходить. А як ти такий, то хто тебе буде вивозить? Я ж не вийду, не буду ногами повзать і тачку брати з собою», – каже старенька бабця на візку.

Не легше пенсіонерам-інвалідам і долати пороги, які тут також не пристосовані до потреб людей з фізичними вадами. Але виявляється, тут взагалі за щастя – навіть просто мати візок. Про нього мріє 90-річна баба Ганя, яка роками просто лежить або сидить на ліжку.

Ось такий діалог відбувається між старенькою і представником моніторингової перевірки з Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини:

«Ви лежача? Ви не можете ходити зовсім? – Ножка. – Ножка болить? – Одрізана. – Ножки немає зовсім? І ви не ходите на вулицю зовсім? – Немає костилю, немає коляски, нічого».

Директорка закладу пояснює, що бабця не буде ходити на костилях, їй вже здоров’я не позволяє. На уточнююче запитання про візочок, слідує відповідь: «Ну, вона не інвалід».

«Якщо відрізають ногу, це не значить, що є підстави для інвалідності», - каже директорка Горностайпільського будинку-інтернату Любов Буц.

Директорку підтримує Ніна, сусідка баби Гані. Жінка додає, що старенька просто капризує.

«Добре живеться, ніхто не обіжає. Ніде, нічо, начальник у нас дуже добрий. Хай бог здоров’я дає їй. Якби тільки не боліть», - каже Ніна.

Але не хворіти тут ні в кого не виходить. Це Богдан. Він не має ноги. І він теж – не інвалід, а просто… пенсіонер. Його кімната – далеко від кімнати персоналу, докричатися нереально, і кнопки виклику немає, то ж чоловік сконструював собі помічника – конструкцію на ниточці, завдяки якій може піднятися з ліжка.

А це туалет Богдана. І на нього безногий чоловік ходить самостійно.

А це Олександр. Просто пенсіонер – з грижею. «Він не обіжався, шо вона в нього болить, скарг на грижу не було», - каже директорка будинку-інтернату.

«Простопенсіонер» Олександр – після інсульту, дійсно не скаржиться, бо відібрало мову.

Кажуть, чоловіки не плачуть. Але лише ті, хто ніколи не жив в горностайпільському будинку-інтернаті. Сльози Володимира, у якого катаракта і глаукома, не від безнадійності, а від образи на людську ницість.

«Скажіть, от мені сліпому нормально змилок такий дати? Вони кажуть: ти щось прав. Клянуся, я нічого не прав. Я один раз намилився і у мене залишився такий. Ну, нормально це, ви скажіть?», - каже незрячий Володимир.

А хто не плаче, той просто п’є. Станіслав так відзначив свій 70-й день народження, що набив собі синець під оком і зламав ребра.

«Через стул і он об ліжко. Та отож розбив (синець під оком, - Ред.), он ще кров даже видніється на кроваті. Ну, п’яний», - розповідає Станіслав. Віднєкується, що пити не можна, але ж 70 років відмічати треба. Чоловік, розповідаючи, сміється і хапається за ребра.

Точний діагноз Станіслава невідомий. Лікар згідно відомостей приходить сюди щодня, а насправді – не частіше, ніж раз на тиждень. Згідно тих же відомостей інтернат регулярно отримує новий одяг, постільну білизну і засоби особистої гігієни, а по факту люди ходять у дранті, сплять на рваному, без памперсів і крадуть одне в одного туалетний папір і мило. Хоча від цього добра на складі ломляться полиці.

Ось такий діалог відбувається між сестрою-господаркою і представником моніторингової перевірки від омбудсмена:

«Де тут видно, що шкарпетки ви йому видали, труси, капці, де тут? Тут не видно, де видали. – Він сказав, йому не треба. Давать все одно, щоб було в нього?».

При цьому журналісти в коридорах будинку-інтернату несподівано зустріли волонтерів. Вони привезли мийні засоби і гостинці для кожного постояльця. Волонтери розповідають, що про потреби стареньких їм повідомляє директриса.

«Ми завжди привозимо солодощі. Бананчик, те, що бабусям і дідусям зручно їсти, кожному обов'язково в пакетик. Ми привезли тонометри і глюкометри, це те, що завжди потрібно теж, видатковий матеріал. І взагалі так намагаємося допомагати в міру необхідності. Любов Володимирівна говорить, які потреби», - розповіла представниця благодійного фонду Ольга Бондаренко.

Однак проконтролювати, чи дійсно подарунки потрапляють до адресатів, благодійники не можуть. Коробки з добром несуть на склад чи до сестри-господарки. Але немічні люди звикли обходитись без допомоги персоналу. Здебільшого інваліди дбають про себе і своїх сусідів самі. 25-річного Борю з ДЦП обслуговує візочник Анатолій. Чоловіки ні на що не скаржаться. Розповідають, що годують добре, все подають свіженьке.

А ще на території інтернату є город, на якому ростуть помідори, яблоня, лук порей, петрушка. Посадив все це городних справ майстер Іван Леонтійович, якому після пережитого інсульту лікарі порекомендували багато рухатись. Своїм урожаєм дідусь ділиться з друзями, а от від місцевих крадіїв город часто доводиться захищати.

Зі сльозами на очах, з пролежнями на спинах чи-то з беззубою посмішкою оптиміста. Кожен з цих особливих людей хоче не лише померти спокійно, але й дожити достойно. Але в Горностайпільському інтернаті складно говорити про права людини з керівництвом, яке вважає, що обслуговування має бути пропорційним до мізерної зарплатні персоналу. Втім, пацієнти інтернату, попри свою нелегку долю, здатні зрозуміти проблеми своїх доглядальників цілком безкоштовно.

Стрічка новин
Всі новини
Розшук людей
Всі оголошення