​Туберкульоз не зупинити: пацієнти стаціонару вільно їздять у метро і ходять до супермаркетів (відео)

Після перевірки Київської туберкульозної лікарні здається, що хвороба майже невиліковна. Принаймні для України...

​Туберкульоз не зупинити: пацієнти стаціонару вільно їздять у метро і ходять до супермаркетів (відео)

Моніторингова місія Уповноваженого Верховної Ради з прав людини без попередження приїхала на інспекцію у Київську туберкульозну лікарню №2, що в Гостомелі. Журналістам «Надзвичайних новин», які побували у лікарні із моніторинговою місією, на власні очі вдалося побачити, в яких умовах лікуються звичайні хворі і чим їхні палати відрізняються від тих, де утримуються арештанти з Лук’янівського СІЗО.

Втім, шокують не лише умови в диспансері. Туберкульоз для України – майже невиліковний, оскільки утримувати пацієнта силою в лікарні – незаконно. Від палички Коха нікуди не сховатися – пацієнти стаціонару проводять свій вільний час у місті: їздять у транспорті, ходять до супермаркетів тощо.

Єдиним варіантом утримання пацієнтів у диспансері лікарі вважають запровадження кримінальної відповідальності за зараження туберкульозом. Інакше зупинити епідемію цього захворювання, яку оголосили в Україні понад 10 років тому, неможливо.

Із несподіваними відвідувачами заарештовані з Лук’янівського СІЗО, у багатьох з яких відкрита форма туберкульозу, звично не церемоняться – спілкуються без масок. Адже респіратори – то лише формальність. Паличка Коха не лише назавжди в’їлась в ці стіни, вона їздить поряд у метро.

Наприклад, пацієнт Володимир, який живе у туберкульозній лікарні уже три роки, щомісяця вирушає з Гостомеля на Дарницю за пенсією, а його сусіди чи не щодня ходять у супермаркет за харчами. Оскільки примусова госпіталізація, яка прописана в законодавстві, то лише порожні літери на папері.

«Ми починаємо лікування, він у нас місяць лікується, а потім через місяць він вирішив, що йому вистачить, що він уже налікувався, він розвертається і йде. Будь ласка – він пішов у громадський транспорт і там сидить. За пенсією в метро поїхав», - наводить приклад головний лікар Київської туберкульозної лікарні №2 Олексій Ликов.

За офіційними даними, які містяться у Рекомендаціях парламентських слухань на тему «Про реформу охорони здоров’я в Україні» від 21 квітня 2016 року, Україна продовжує займати провідне місце в Європі за темпами поширення туберкульозу. За експертними оцінками, кількість українців, хворих на туберкульоз, може сягати 1 мільйона осіб, хоча за офіційними даними загальна кількість у 2015 році становила 457 тисяч осіб. За даними ВООЗ, Україна увійшла в трійку країн Східної Європи (Україна, Росія, Азербайджан), де склалася особливо небезпечна ситуація із захворюваністю на туберкульоз з множинною лікарською стійкістю.

Побутові умови

У 5-му відділенні Київської туберкульозної лікарні №2 на двох поверхах лежать пацієнти як з відкритою, так і закритою формою туберкульозу. Чоловіки і жінки. А душ, наприклад, усього один. І той традиційно зачинений на замок.

«Ми зачиняємо, бо якщо відчинено постійно – вони все ламають, розумієте? Сьогодні ось уже відірвали! Ось мені треба слюсаря кликати, щоб прикрутити. Вода є. І гаряча, і холодна», - розповідає сестра-господарка Світлана Іванівна.

А ще у ванній кімнаті розбита шибка. І тут же на підвіконні лежить величезний уламок гострого скла. Очевидно, аби його прибрати теж необхідно викликати спеціально навчену людину.

Схоже на те, що душ зачиняють у всіх держустановах. В одному з попередніх сюжетів «Надзвичайні новини» показували шокуючі умови проживання у будинку для літніх людей. Працівники установи тоді виправдовувались, що душ закритий, бо постояльці останнього у їхньому прихистку все розкрадають.

Через несправний душ у туберкульозній лікарні найбільше страждають жінки. Скаржаться, що на їхньому другому поверсі ванна кімната є, але вона чомусь лише для персоналу. Самих же пацієнтів змушують бігати на третій.

«Жіноча палата – немає балкону. Попрати – де сушити? Батарея. Оно все висить, будьте люб'язні. Душова – вона як би є, але її як би немає. Запитали, чому? Для медперсоналу. Умивальник через дорогу. Виходь і там хоч мийся, хоч що хочеш», - розповідає пацієнтка.

Страшенно не подобається пацієнтам їжа. Кажуть, лише пісні каші і рідкі супи. Хоч би шматочок масла з’їсти. На харчування у цьому закладі з бюджету на день виділяють усього 17 гривень на особу. За ці гроші тепер не купиш навіть гречки. Тому у багатьох в диспансері окрім своїх продуктів є ще й плитки для приготування їжі.

Єдине, на що тут не скаржиться майже ніхто – це забезпечення протитуберкульозними медикаментами.

Постояльці Лук’янівського СІЗО у туберкульозній лікарні

В цьому частково зруйнованому, частково недобудованому корпусі живуть ті, хто хворіє на туберкульоз вже не вперше. І ті, кого на лікування привозять із СІЗО. Тут вже окрема республіка. І заходи безпеки безпрецедентно серйозні. Спершу треба зламати щільну оборону цієї жіночки.

Ось такий діалог відбувається з медсестрою:

«Успокойтеся, ви шо, я не поняла! – Я тоже не поняла. - Ви шо? Пересменка щас буде. – Яка пересменка? – Міліція. – А! Ну так чудово. Зараз подивимось. – Не нада. – Шо значить не нада?».

Подолавши перший рівень захисту, моніторингова група наштовхується на другий – залізні ґрати. Це вже територія, підвідомча пенітенціарній службі. Там лікуються постояльці Лук’янівського СІЗО. Зараз їх 12.

Одна жінка, яка обличчя показувати не хоче, скарг не має:

«Яким чином ви потрапляєте в туалет? У вас же в камері немає туалету. - Постукали, до нас прийшли і відразу відкрили. - Чи кварцується приміщення? - Звичайно. - Як часто? - Раз на добу. - Вас в цей момент кудись виводять? - Я якраз в цей момент йду в душ».

А це сусіди дівчини з чоловічої камери. Говорити можуть безкінечно. Сергій тут вже три місяці. Чоловік знає, що в нього остання стадія СНІДу, туберкульоз, але своєї медичної документації в очі не бачив. Тепер от його виписують і повертають на Лук’янівку.

«У мене стільки хвороб – я хочу знати, що зі мною. Зараз я приїду туди, а знаєте, як там? Там всім тупо насрати! Хто ти, що ти, де ти. Отак от лежиш (падає, - Ред.), температура 40, вже люди, які поруч, стукають в двері… Тут людина помирає! Чи вам треба, щоб вперед ногами його винесли?», - розповідає Сергій, який готується до виписки.

Вихід із цієї складної ситуації він бачить: аби він вилікувався, його треба відпустити додому: «Я був удома, на свободі. Так, я злочинець, я несу своє покарання весь час, але дайте мені, будь ласка, можливість вилікуватися або надіньте мені нашийник на ногу. Нехай мене рідні хоч полікують. А тут не те, не те, просто у-ра-ба-ти-ва-ють мене!».

Утім, думки про дім звучать майже фантастично. Враховуючи те, що арештованих тут і надвір не виводять. Бо попри всю свою неміч – втечуть. Так і сидять вони в темниці місяцями, сушать вологе спіднє над ліжками і палять прямо в камерах. А ще – ходять один до одного в гості і п’ють горілку. Принаймні про це йдеться в рапорті, написаному завідувачкою відділення.

Охоронці об’єкту «мовчки» дивляться у свої камери спостереження та не намагаються припинити передавання алкогольних напоїв через вікно, а також охоронці об’єкту палять у коридорах «режиму», перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння.

«Лікар прийшов. Вона ж бачить, що вони ходять між камерами, камери відчинені, а вони ходять з порушенням інфекційного контролю. Лікар прийшов його подивитися – конвойний розвернувся і пішов. Тобто це нормально? Лікар залишився без захисту. Тобто він залишився один на один з цим самим… У мене там дівчинка молода, 30 років. Я боюся, каже, у них навіть питати, за що їх посадили, тому що іноді таке кажуть, що мені страшно з ним в одній кімнаті перебувати – не те, що лікувати», - розповідає головний лікар Київської туберкульозної лікарні №2 Олексій Ликов.

Недобудований корпус київської туберкульозної лікарні

Новітнє обладнання, сучасні палати, задоволені пацієнти. Так, це мрія, яка так і не здійснилася. Ось цей новий корпус київської туберкульозної лікарні мали добудувати ще у 2013 році. Навіть сам тодішній столичний голова Олександр Попов приїжджав і гучно обіцяв. Сюди ж планували переселити усіх хворих на туберкульоз з міста та області.

Однак реальність пропонує зовсім іншу картинку. Тікати з лікарні хочеться, бо через жахливі побутові умови вилікуватися в цих стінах ще треба постаратися. Головний лікар не забуває нагадати про вбоге фінансування, якого вистачає лише на зарплатню персоналу і медикаменти, а ще на охорону недобудованого корпусу. Це, звичайно, важливіше за хоча б косметичний ремонт у старих стінах.

Раніше «Надзвичайні новини» підготували сюжет про те, як Україна опинилась у червоній зоні епідеміологічного ризику, і чому вже зовсім скоро у нас можуть початися масові інфекційні недуги. Про те, як навіть звичайну вакцину від туберкульозу для новонароджених українці шукають самотужки, читайте в матеріалі «Вакцинація по-українськи: в жодній лікарні немає вакцини від туберкульозу (відео)».

Стрічка новин
Всі новини
Розшук людей
Всі оголошення