На славнозвісному Венеційському кінофестивалі цього року Україна відзначилася двічі. Уперше, коли показав свій документальний нарис Зима у вогні — стрічку про Майдан — Євген Афінеєвський, уродженець Казані та мешканець Лос-Анджелеса. Удруге — коли влаштував прем'єру свого нового фільму Подія знаменитий український режисер Сергій Лозниця. Цю стрічку про серпневий путч 1991 року критики вже встигли схарактеризувати як актуальний вислів про сучасність.
Лозниця, один з найбільших фестивальних вітчизняних кінематографістів. Цього разу в Венеції він показав чорно-білу документальну драму про три серпневі дні в Санкт-Петербурзі, змонтовану з яскравих кадрів того часу.
Лише одного разу камера ковзне по обличчю молодого Володимира Путіна у почті пітерського мера Анатолія Собчака. А потім сконцентрується на юнакові, який знімає з даху міськради радянський прапор, дбайливо складає його і забирає з собою.
Київська прем'єра Події відбудеться жовтнем на Міжнародному кінофестивалі Молодість. Однак про свій фільм Лозниця розповів НВ уже зараз, відразу після венеційської прем'єри на острові Лідо.
— Коли ви вирішили взятися за Подію?
— Тільки-но я зняв Майдан (попередній фільм Лозниці про революційні події зими 2013-14 років у Києві). Мене вразило, наскільки іншою була інтенція у людей, які вийшли тими серпневими днями 1991 року на вулицю. Головне почуття, емоція, яку можна побачити на обличчях людей,— це здивування, нерозуміння того, що ж відбувається, навіть острах перед тим, що буде далі.
Загалом, це разючий матеріал, який я свого часу дивився, а пізніше глянув на нього іншими очима... Він досі хвилює мене, як, напевно, небайдужу людину не може не хвилювати історичний момент, з якого історія могла б піти інакше.
— Подія через минуле говорить про сьогодення...
— Ця картина дуже важлива. В тому числі для Росії. Бо тут зображені інші люди. Люди, в яких пробуджується громадянськість, почуття гідності, прагнення до свободи та незалежності. Пробуджується бажання бути собою, нести відповідальність за власне життя і долю. Люди, які перемогли!
Уже за два роки після тих подій 1991‑го все це у них кудись зникне, розчиниться. Але на той момент це був прорив.
— За фільмом видно, як багато спільного між протестами під час путчу 1991 року і недавнім Євромайданом. А в чому, на вашу думку, відмінність?
— У тому, що у ще радянській Росії це хоч і був порив душі людей, втомлених огидною владою, але це не було, на мій погляд, стихійним рухом. Це почав хтось інший. Хтось згори.
А Майдан був організований людьми після того, як влада припустилася низки дурних помилок, і вони мали дуже серйозний відгомін. Ось і вся різниця.
Чим далі, тим менше виникає сумнівів, що 1991 рік — це криво зроблена, не така, як хотілося б авторам, революція. Просто все покотилося не туди.
— Однак і в Україні революція котиться не туди: замість одних корумпованих політиків приходять інші...
— Саме тому я вважаю, що у нас революція не закінчена. Бо ця товста шкура, радянський покрив, який мертвить усе, тільки зараз розпадається. І якщо в Україні процес хоч трохи пішов, і ми перебуваємо десь у його середині, то Росія тільки на початку шляху. Зрозуміло, що живе там є, але воно ще скуте. Потрібно народитися заново. Ось Україна народилася. А для Росії це буде дуже важко. Необхідно позбутися чогось усередині себе.
— Що вражає у вашому фільмі — це обличчя людей. Таких більше немає.
— Бо це тепер зовсім інша країна. У цій картині я перш за все хотів зберегти унікальний матеріал, щоб була можливість побачити обличчя людей. Викликає подив чистота, якась непорочність у них. Зараз це майже втрачені чесноти.
— До речі, а ви самі де були тими серпневими днями?
— Того літа я намагався вступити до ВДІКу, провалився на іспитах і домовився, що приїду вільним слухачем. Повернувся до Києва, де мене і застали ці події. Я жив тоді на Васильківській і йшов звідти пішки в центр. Хотілося подивитися, чим живе місто в цей час. В одному вусі у мене був навушник від приймача — я слухав Радіо Свобода, яке висвічувало в прямому ефірі події, що відбувалися в Москві та Ленінграді. Другим вухом я вслухався в місто. Мене вразило, що Київ жив своїм спокійним життям. Я дійшов до центру і перше скупчення людей побачив лише біля Республіканського стадіону. Там був майданчик, на якому зібралося приблизно 400 осіб. І це було досить багато на той момент. А за день люди вийшли вже на Хрещатик, поставили намети...
— Цікаво, про що ви тоді думали?
— Я подумав, що все можливо змінити. І раніше були ці передчуття, ніби щось трапиться, прочиняться двері... Що можна говорити і не бути клоуном. Тому я і кіно почав займатися — це був заклик, натхнення.