За 20 метрів від виходу зі станції метро "Хрещатик", на шляху до готелю "Україна", пенсіонерка Катерина Василівна облаштувала робоче місце. З самого ранку їй допомагає внучка Світлана Кудін. На імпровізованому прилавку – гвоздики і лампадки. За одну квітку беруть десять гривень. Лампадка коштує на п'ять гривень дорожче.
Як зізнається Світлана, покупців в ці дні не так вже й багато. Втім, для неї це не стало несподіванкою.– Воно так щороку все менше людей. Мені здається, що люди вже забувають. Перший рік після Майдану було дуже багато народу. Сьогодні мало купують квіти, – скаржиться вона.
За її тоном складно зрозуміти, про що дівчина шкодує більше: про відсутність гарної виручки чи через те, що загальний емоційний фон навколо Майдану з року в рік затихає.– Держава доводить людей до того, – продовжує Катерина Василівна, бабця Світлани. – У неділю метро перекрили, не дали людям ходу. З кожним роком ця пам'ять про Майдан відмирає.
"На душі тривожно"
Людей на пам'ятному місці в будні дійсно не багато. Хоча в ці поминальні дні тут легко зустріти тих, хто завмирає біля портретів Героїв Небесної сотні, кладе поруч гвоздики або тюльпани.
– Як можна не прийти? – дивується Ольга Костенко. – Тут є над чим подумати, поплакати. Попросити вибачення у тих, хто загинув, за те, що ми їх не вберегли. Трохи жалко хлопців. Пройшло чотири роки, а змін майже немає. Якось, знаєте, на душі тривожно.
Ольга переїхала до Києва з маленького донбаського містечка Вуглегірськ, яке розташоване за 30 км від лінії розмежування. ЇЇ чоловік, шахтар та волонтер, помер минулого року – не витримало серце.
Киянин Максим Легкий, інженер за освітою, працівник комерційної фірми, також спеціально прийшов на Алею Героїв Небесної сотні,щоб покласти квіти. Він теж стояв на Майдані в 2014-му.
– Розумію, що ці люди своє життя віддали за нас. Я хочу висловити їм повагу. Зараз таке здивування, розчарування через те, що ці зміни не йдуть. Є рух в сторону Європи, зробили безвіз, але всі очікували більше. Немає у керівництва держави волі, – говорить чоловік.
Так само повільно вгору по Алеї піднімається 84-річний Євген Васильович. Чоловік не поспішає, зупиняється біля кожного портрета. В одній руці тримає тюльпани. Другою витирає сльози. Він довго шукає, куди б покласти квіти, поки не залишає букет біля дерев'яного хреста з меморіальними плитами.
– Ой, ніяких поки що змін, – констатує він. – Де ці паршивці, які повинні сидіти в тюрязі?! Вони жодної людини не можуть засудити, які розстрілювали хлопців. Наші діти, друзі тут віддавали життя за краще майбутнє, якого поки що не видно. На те, що надіялися, то залишилося в мріях.– Дуже важко говорити в такий день, – продовжує старий. – Одна влада паршива пішла, друга прийшла – така ж. Нічим не відрізняється.
Більшість з тих, хто приходить сьогодні на Майдан, відгукуються про політиків фактично однаково – без особливого пієтету. Марина Грабовська, колишня викладачка танців, постійно зривається на плач і крик, переходить то на українську, то на російську мову.
– Такі герої померли, щоб було гарніше життя. А що з нами роблять зараз? В раба нас прєвращають і в ніщєту. Ніяк не нажруться, бариги довбані! – обурюється жінка.
– Ми ж думали, що бандита убрали з божею помощью. А ще хуже прийшли бариги, ніяк не нажруться. Совєсті нєт. Ходит, улыбается, по миру ездит. Ты же людей в нищету превратил, Украину разорил! За что ж погибли такие герои, такие люди?
Відповідей на ці запитання тут, біля портретів Героїв Небесної сотні, люди не знаходять. Замість цього плачуть, моляться і згадують спекотні дні та ночі зими 2014-го.
60-річний Віктор Бітик живе поруч – в "Пасажі". Чотири роки тому він допомагав Майдану чаєм, бутербродами і грошима. Сьогодні приходить сюди, щоб все обміркувати.
– Та влада, яка прийшла, має кожен день сюди приходити, – вважає він. – З цією владою немає майбутнього. Якщо в мене була пенсія 600 доларів при курсі "вісім", то зараз 150.
Це підвищення рівня? А ВВП? Який був та зараз став? Це що – добробут?Незважаючи на такі нерайдужні зміни в житті, Віктор Бітик називає Майдан "дуже важливою віхою".
– У більшості українців свідомість вже перевернулася, – поясню він. – Її ніяка влада вже задушити не зможе. Я відчув, що в нас є національний дух. Якщо ми разом це зрозуміємо, то переможемо.
Свідомість "перевернулась" і у колишнього інформаційного аналітика Олександра Овчиннікова.
– В мене мати та жінка росіянки. Все життя розмовляв російською. Але тепер я українець і помру українцем, – розказує він про власні метаморфози.Квіти Олександр Овчинніков приніс разом з дружиною Оленою Жоржевною. Жінка тримає чоловіка під руку, пенсіонер спирається на палицю. На ньому жовто-блакитний шалик, який йому зв’язала Олена.
Коли Олександр говорить про Майдан, то починає, без перебільшення, ридати.– Ми підтримували хлопців, носили харчі до харківської палатки, – ледве чути його слова. – У найстрашніші часи сиділи вдома. А тепер… Краще б я помер замість них. Я – старий та живу. А вони – молоді, загинули за нашу свободу.
Олександр та Олена Жоржівна потроху спускаються вниз, до Майдану. З боку площі чутно "Adagio" Albinoni.
Біля портрету білоруса Михайла Жизневського, огородженого бруківкою, завмер величезний молодик з рюкзаком. Його звуть Володимир, він, як і Жизневський, так само білорус, турист із Гомеля.Володимир відвертається від камери та каже, прискорюючи крок: "Бл*д*, ребята погибли. Это ж надо, такое сотворили!".– Кто? Кто сотворил? – уточнюють в нього перехожі.– Да я разве знаю?! Это ваша страна, вам за нее отвечать и порядок наводить.
За матеріалом УП
Євген Руденко. Фото Ельдар Сарахман