Колишній працівник пансіонату для інвалідів зарізав 20 людей з обмеженими можливостями. Ще тридцятеро наразі перебувають у важкому стані. Гучна трагедія відбулася у Японії. Масове вбивство сколихнуло увесь континент. Вбивця не заперечує своєї вини: «Це зробив Я! Та хай вони пропадуть пропадом, ці інваліди!»
Більше того, чоловік заявляє, що попереджав про свої наміри уряд Японії. Як згодом виявилося, маніяк дійсно надсилав до уряду листа, в якому вимагав легалізувати евтаназію і погрожував вбити 470 людей з інвалідністю. «Моя мета – світ, в якому буде існувати евтаназія за згодою родичів для численних осіб з порушеннями у разі, якщо у них будуть труднощі із проживанням та громадською діяльністю», – повідомляв він.
Схожими мотивами усередині минулого століття трактували знищення людей з розумовими відхиленнями. Тоді Гітлер велів німецьким лікарням і психіатричним установам присипати сотні тисяч людей з інвалідністю та психічними захворюваннями, аби заощадити гроші на їхньому лікуванні.
У 90-х американський лікар Джек Кеворкян породив поняття «доктора смерті», увібравши в себе ролі ката і лікаря.Тоді він створив окрему «машину самогубства», яка подавала смертельну дозу анальгетиків і токсичних препаратів у кров хворих.
Механізмом скористалися майже півтори сотні людей. Ідею «доктора смерті» рішуче засудили інші лікарі та влада Америки. Кеворкяна позбавили ліцензії і ледве не посадили за грати. «Якби я сам був приреченим, я би мріяв про евтаназію! Таких людей дуже багато, але навіть якщо такий пацієнт у світі один, то він страждає, а не ви. Обов’язок лікаря – припинити його страждання!» – заявляв Кеворкян.
Яка вона справжня евтаназія?
Жадання легкої смерті – без болі, тортур, пекельної ноші для рідних і без зусиль для лікаря – ось що становить собою справжня евтаназія.
Голова громадської організації з підтримки права людини на достойну смерть Яна Триньова вивченню евтаназії присвятила 15 років життя. Думка про припинення життя – з’явилася у жінки в дитинстві, коли на її очах довго, нестерпно і в убивчих муках помирали двоє онкохворих дідусів.
«Кожен із нас не вічний, і кожен врешті-решт помре колись, питання лише в тому, якою ця смерть буде. Я хотіла би мати право вибору – смерть в стражданнях або легка смерть», – підкреслює Триньова.
Гуманна смерть в Україні
Припинити страждання дозволено у кількох європейських країнах. Заявки на неї надходять щодня, причому тисячами. Більше того, за статистикою, за рахунок евтаназії самогубств серед хворих значно менше. В Україні про гуманну смерть заговорили вісім років тому, утім завершилося все порожніми розмовами. Законопроекти про легалізацію милосердного убивства сьогодні не розглядають.
Перший заступник голови Комітету з питань охорони здоров'я Оксана Корчинська заявляє, що в будь-якому випадку людина не має права забирати у себе життя.«Ми не можемо допускати цього,тому що це вважається самогубством. Суспільство не готове розглядати це питання,і людина не має права забирати в себе життя», – зазначає вона.
За її словами, було кілька відповідних зареєстрованих законопроектів, однак до зали Верховної ради вони так і не потрапили.
«На жаль більшість законопроектів, котрі просувають депутати, це лобістські проекти. Дуже мало є тих, що покликані на поліпшення життя громадянина України, більшість з них вибудовують якісь схеми, як це далі використовувати», – пояснює Корчинська.
Окрім того, народний депутат підкреслила: евтаназія позбавляє життя, а вона на власні очі бачила випадки чудесного одужання.
«Я бачила сотні прикладів дива, з онкохворими дітьми, коли вони вже були в реанімації, коли більшість лікарів нам казали, що ніяких шансів, не боріться за цю дитину, не шукайте їй ліків. А потім відбувалося те, що ми люди, і медики не могли зрозуміти. Ці люди, ці діти– вони виживали», – резюмує Корчинська.
Що думають лікарі?
Зауважимо, що більшість юристів та медиків все-таки переконані: закон про гідну смерть – це виключно питання часу. При цьому, мало-хто з лікарів наважився би припинити чуже життя, хоча існуючі методи евтаназії розкривають – є активна і пасивна евтаназія.
«Активна евтаназія – це може бути відключення апарата чи введення якихось смертельних ліків. Наприклад, робиться розчин для внутрішньовенної ін'єкції, який викликає зупинку дихання і людина через 3-4 хвилини помирає. Пасивна евтаназія – це коли, навпаки, ліки,необхідні для продовження життя, не вводяться», – розповідає лікар-анестезіолог лікарні швидкої допомоги Запоріжжя Ігор Писаренко.
За його словами, для тих, хто не знайшов права на смерть в Україні – пропонується квиток в один кінець – туди, де евтаназія легалізована.
«Люди, які хочуть померти, приїжджають в ту країну, де це можливо. Звичайно, з порога в поліклініці ніхто не буде вбивати людину. Треба пройти досить складну комісію, підтвердити діагноз, переконатися в його незворотності та невиліковності», – підкреслює Писаренко.
Евтаназія як смертельний гріх
З точки зору релігії умертвіння невиліковно хворих та підкуп медиків заради звільнення від болю – неприпустимі. Духовники позбавлення життя називають смертельним гріхом, в евтаназію –убивством та самогубством. Про упокій людей, які покінчили із собою самі чи з допомогою інших – заборонено молитися. Раніше їх навіть ховали за межами кладовищ.
«Евтаназія – це гріх, це вбивство або самогубство. Самогубство не прощається, за самогубців не моляться – це занапащені душі, які вже приречені на вічні страждання в місті, як мінімум, позбавленому Божої присутності», – говорить протоієрей Української православної церкви Василій Синюк.
В Україні власна «евтаназія»
Втім, для чого узаконювати в Україні евтаназію, якщо вона і так існує, нехай і в іншій формі… Щодня більше тисячі людей помирають від того, що в медичних закладах просто немає потрібних ліків.
«На жаль, в Україні поширена власна евтаназія, так званий, «порожній шприц». Тобто відсутність ліків призводить до того, що люди помирають. Окрім того, 30% людей взагалі не мають грошей для того, щоб купити ліки. До речі, це можна назвати частиною державної політики, тому що ще в минулому році були перераховані гроші на закордон на життєво важливі препарати, наприклад для онкохворих дітей, а вони ще досі не закуплені, вони лежать на складі в Борисполі», – заявляє президент Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів Віктор Сердюк.