Тут не йдеться про гідну старість: брудні матраци, заржавілі ліжка і одноманітна каша. Ситуація із медичним забезпеченням і гігієною – так само в катастрофічному стані.
Мозок стареньких зазнав вікових змін, вони часто забувають і плутають події, а ще – розповідають якісь нісенітниці. В найкращому випадку до таких підопічних ставляться поблажливо. В найгіршому – називатимуть забудькуватим старим брехуном, якому не варто вірити.
Як у місцях останнього прихистку опиняються одинокі літні люди, і хто у цей час чудово облаштовується у їхніх будинках?
Журналістів «Надзвичайних новин» вразила історія однієї жінки, яка перебуває у відділенні стаціонарного догляду територіального центру соціального обслуговування у Тетієві на Київщині вже шостий рік.
90-річна Ганна Паламарчук не пам’ятає, як опинилась у будинку престарілих, і не знає, що хати в неї вже давно немає. Натомість вдається з’ясувати, що хату вона начебто подарувала місцевій соціальній працівниці, яка доглядала за нею. Сама ж старенька впевнена: своє майно нікому не заповідала, жодних документів не підписувала, а ім’я тої самої соціальної працівниці вперше чує.
Втім, бабуся добре усвідомила – звідси шляху немає.
«І тако – здохнути не дають. Бо дають їсти, і осьо – дивіться, шо коло мене. І дають спати, сплю. Але дуже хочеться додому, а вони держать! А вони держать! А вони держать!!!(плаче, - Ред.)», - розказує Ганна Минівна.
Хто оселився у будинку пенсіонерки?
Після візиту у стаціонарне відділення журналісти вирішили навідатись у хатинку жінки і подивитись, хто там проживає. На подвір’ї акуратної хатинки, яка межує з сосновим лісом, розкидані дитячі іграшки. На порозі – чоловіче, жіноче і дитяче взуття. Тут дійсно вирує життя. Нинішній хазяїн будинку не задоволений тим, що його рано розбудили. Підтвердив журналістові, що мешкає тут, а після запитання, хто він такий і на яких підставах тут проживає, мовив: «Баришня, всьо, до побачення!».
Зрештою, він таки підійшов до паркану і заявив, що є зятем Ларіси, яка начебто доглядає стареньку.
Так далі виглядав діалог чоловіка із журналістом: «Де вона її доглядає? – Ну, як де? Доглядає. – А це дає право жити в будинку Паламарчук? – Ну так вона туто проживає».
Питання про те, хто такі зять, Лариса і кого конкретно вони доглядають, так і лишилися без відповіді, то ж журналісти викликали поліцію – для перевірки документів.
Ларисою, яка вселила в будинок Ганни Паламарчук усю свою родину, виявилась соціальна працівниця Тетіївської міськради Лариса Полозюк. Жінку вдалося застати на роботі. Серед звичних папок із угодами про надання соціальних послуг.
Спадкоємиця наполягає, що щиросердно наглядала за бабусею, допомагала їй обробляти город, навіть не мріючи про її хату. Натомість Ганна Минівна змусила її стати законною спадкоємицею, бо власного житла жінка не має.
«В один прекрасний день вона мені каже: в тебе є паспорт? Я кажу: є. А можеш ти піти за мною? Я кажу: да. А куди? Я даже сама нічо не знала. Кажу: пішли. Я думала, десь там у центр чи може гроші в ощадкасі ми получали. Ми приходимо до нотаріуса. Я кажу: чекайте, а шо це ви хочете? А вона каже: я хочу на тебе зробити заповіт, щоб ти жила в цій хаті», - так оповідає історію про майновий заповіт Лариса Полозюк.
Жінка божиться, що доглядає і за хатою, і за бабцею: «Хрест святий, осьо клянуся!».
За заповітом, Паламарчук Ганна Минівна віддала Полозюк Ларисі Іванівні абсолютно усе рухоме і нерухоме майно, що має і матиме на момент своєї смерті. Ось її дивний підпис: всі літери написані, як першокласником, людина не писемна взагалі.
Зізнання бабусі
Сама ж Ганна Минівна не пригадує, щоби комусь дарувала хату.
«Заповіт укладали? – Нє. Я нічо нікому не давала й не обіщала, нічо. – Не підписували нічого? – Да. – І не підписували ніякі папери? – Нічого, ніяких бумажок і нікуди не ходила, ні в сільраду, нікуда. Оце так – із хати сюди, а тут сиджу і всьо, а звідси нікуда не ходила».
«Ви знаєте, хто така Лариса Іванівна? – Хто такий? – Лариса Іванівна. – Нє! Нема в мене такої. Нема. Нема».
Сама ж Лариса Іванівна хреститься і клянеться, що через день носить старенькій делікатеси, але самими молитвами шафка бабці продуктами не наповниться.
«А вам купляють їсточки? Зефір? Молочко? – Нє, нічого. – А можна подивитись вашу поличку? – Пожалуста. Я на тому живу, що мені дають тут». У шафці – жодної їжі.
На захист, хоч і сумнівний, виступають сусіди бабусі і вже – самої Лариси Іванівни. Кажуть: жінка дійсно ходила довгий час до бабці. А от чи доглядала – питання.
«Вона город тут полола, вона дала їй той город. Да, назначив совбез. Як будто би допомагала, а чи допомогала вообще…Бо ця баба вєчно сиділа і такого баняки ті шкребла, видно, голодна була», - розповіла сусідка Ганна Михайлівна.
Зрештою, несподіване резюме цієї дивної історії робить директор Територіального центру соціального обслуговування у м.Тетіїв Галина Корчак.
«Нашо ви роздуваєте тут нєпонятно шо і робите з нас прєступніків? Призиваєте сюди міліцію. Ми шо тут, когось убиваємо? Катуємо? Ви понімаєте, що ви безсовісні люди. А у нас совість – забрати людину, яка чуть не покончіла жизнь самоубійством і кричала на всю вулицю, шо пожалуйста заберіть мене в дом престарілих!», - так зустріла і провела журналістів Галина Корчак.