Через чотири роки після початку конфлікту на Донбасі число загиблих складає 10 тисяч людей. У міру того як Захід рухається далі, мільйони відчувають себе кинутими напризволяще. Так журналіст британської газети The Guardian Джуліан Коман описує західним читачам те, що відбувається зараз на сході України. Видання "Вести" приводить скорочену версію статті:
"У червні минулого року, під час сильної літньої спеки, четверо сусідів Людмили Брожик сиділи на сонці і розмовляли. Діти залишалися в приміщенні, у відносній прохолоді, щоб дивитися мультфільми. Мінометна бомба впала як грім серед ясного неба.
"Всі дорослі були вбиті миттєво, - каже Брожик. - Після чого один з дітей побіг до нас із криком по вулиці. Її мати була обезголовлена".
65-річна бабуся Брожик живе в Авдіївці, непривабливому промисловому місті на сході України, поруч із "лінією зіткнення", яка розділяє ділянку території, контрольованої сепаратистами, від іншої частини країни. На фасаді одного із зруйнованих будівель міста білою фарбою написано заяву про розпач: "Ми молимося за Авдіївку". Принаймні, хоч хтось це робить.
У лютому буде чотири роки з початку конфлікту. З тих пір загинуло близько 10 тисяч людей, в тому числі 3 тисяч цивільних осіб, тоді як понад 1,7 мільйон людей змушені були покинути домівки і переїхати. Агентства з надання гуманітарної допомоги кажуть, що в результаті триваючих бойових дій безпосередньо постраждали 4,4 мільйони людей, а 3,8 мільйони потребують термінової допомоги.
У світі – нові турботи
Але світ переключив свою увагу на інші проблеми. Виникнення Ісламської Держави і супутні звірства в європейських містах захопили головне місце в турботах Заходу. Москва зосередилася на наданні впливу на війну в Сирії. Пов'язана з нею міграційна хвиля, яка охопила південну Європу, викликала народну реакцію, яка панує в порядку денному європейської політики.
Доля оспорюваного східного огризка колишньої радянської держави невблаганно опустилася в порядку пріоритетів. У 2015 році Київ і Москва підписали "Мінську угоду". Документ передбачає припинення вогню і особливий конституційний статус утримуваних повстанцями територій Донбасу, які повинні реінтегруватися в Україну, там обіцяли провести вибори. Нічого з цього не збулося, а число порушень припинення вогню обчислюється тисячами. Таким чином, конфлікт із низькою інтенсивністю, запущений, але смертельний, став болісним повсякденним фоном для регіону, який більше не бачить кінця своїм стражданням.
У Авдіївці мінометні снаряди як і раніше літають між контрольованою державою територією і самопроголошеною Донецькою народною республікою. Злоба загострюється.
Сидячи в одній із зон зустрічей місцевого громадського центру, створеного міжнародною організацією "Врятуйте дітей", Брожик каже, що це одне з небагатьох безпечних притулків, де її 10-річна онука Марина може зібрати уламки її зруйнованого дитинства.
"Марина приїжджала б сюди щодня, якщо могла б, - каже вона. - Страх дуже великий. Діти все ще регулярно сплять в своєму одязі. Навіть коли вони сплять, вони чують обстріли, але це не сон. Один із наших родичів втратив ногу від мінометного снаряда. Як ви поясните це дитині? Коли ми чуємо канонаду, я говорю: "Не тривожся, це від нас, а не по нам". Це її заспокоює".Чому Брожик не йде, слідуючи по стопах юристів і лікарів, які залишили територію? "Як ми можемо піти? - відповідає вона. - Ніхто нас не чекає. Ніхто нам не радий. Нам потрібно було б знайти квартиру. Ми повинні були б виселити мою матір, якій 86 років. У мене є друзі, які пішли, але потім повернулися, тому що для них не було реальної підтримки від держави або перспектив".
Інша жінка в центрі пояснює відсутність перспектив на заході України: "Люди йдуть на захід, а їх називають сепаратистами". Це зауваження торкається ядра цього забутого, замороженого конфлікту на східному краю Європи".
Дивляться в різні боки
Від Києва до Львова західні українці відчайдушно хочуть подальшої інтеграції, вважаючи, що дисципліна ЄС нормалізує одне з найбільш корумпованих суспльств в світі і підніме одну з найменш успішних економік з усіх колишніх радянських республік. Після революції по всій країні з нещадною ефективністю валять статуї і пам'ятники радянської епохи. Але, як визнає заступник міністра з тимчасово окупованих територій і вимушених переселенців Георгій Тука, на сході, де значна частина населення є російськомовною, дуже сильно відрізняється перспектива, а портрети комуністичних героїв війни як і раніше займають почесне місце на шкільних стінах.
В одній із мобільних медичних клінік, якою керують «Лікарі світу» по лінії зіткнення, Воля Бабакова згадує Радянський Союз із сильною ностальгією: "Це було важливе місце за радянських часів. У лікарні працювало сто людей; були два окуліста, два гінеколога, два хірурга і так далі. Ми працювали разом, ми веселилися разом, ми пили і їли за загальним столом. При Горбачові це було дуже добре. Під час перебудови. З тих пір все погіршилося".
Частково Бабакова згадує щасливі дні, коли вона була в розквіті сил. Але ці спогади не можна пояснювати виключно сентиментальністю. Понад чверть століття після проголошення незалежності в 1991 році український ВВП на душу населення ледь виріс після того, як країна покинула СРСР, а Донбас постраждав більше, ніж більшість регіонів, від болю економічного переходу.
Незважаючи на вирішальну роль регіону в старому режимі, в 1991 році переважна більшість виборців з Донбасу підтримала незалежність України від СРСР, що руйнувався. Але в решту цього десятиліття спостерігався спад промислового виробництва, падіння заробітної плати, закриття шахт і запеклі промислові суперечки. Програми приватизації сконцентрували величезне багатство в руках нового покоління місцевих олігархів. Корупція і бандитизм стали звичайним явищем. У 2000-х роках державні кошти знову почали надходити в регіон у відповідь на зростаючі соціальні заворушення.
Велика частина Донбасу, економічно осаджена та залежна від субсидій з Києва і торгівлі через кордон з Росією, побачила, що революціонери на Євромайдані взяли західну ринкову економіку і відкинули Москву як екзистенціальну економічну загрозу. Як заявив в 2015 році один бойовик, "багато шахт почали закриватися. Я втратив свою роботу. А після того, що сталося (в Києві, Ред.), я вирішив вийти і захистити своє місто".
Після майже чотирьох років конфлікту таке небезпечне завзяття вже не спостерігається. Російські конвої і Міжнародний Червоний Хрест забезпечують мінімальну гуманітарну допомогу для утримуваних бойовиками районів, де традиційна економіка більш-менш зруйнована. Неурядові громадські організації, які координуються і фінансуються агентством гуманітарної допомоги ЄС, підтримують іншу сторону. Але по мірі того, як конфлікт занурюється в безвихідне становище з низькою інтенсивністю, в близьких до лінії зіткнення містах і селах тепер відчувається похмурий фаталізм. Він народжується з почуття, що весь світ став байдужим до їхньої долі, в той час як інша частина України списала регіон як батьківщину сепаратистів, п'ятої колони або гірше того.
Біографія Андрія Пашкевича свідчить про складні зв'язки, які заплутали ідентичності в колишньому Радянському Союзі. Пашкевич, 55 років, білорус і одружений на Світлані, яка народилася в Росії. Зараз він вийшов на пенсію. Він був ліквідатором в Чорнобилі після ядерної аварії і в результаті страждає від проблем з серцем. Минуло більше року з тих пір, як він в останній раз бачив свого сина, який живе в Донецьку, в 20 милях від нього.
"Світ забув про нас, - каже Пашкевич. - Але також і люди в інших містах Донбасу. Вони не вірять мені, коли я кажу їм, що обстріли все ще тривають. Починає одна сторона, а потім інша відповідає. І тут є військові бази, тому ми перебуваємо на лінії вогню".
Без вирішення конфлікту в осяжному майбутньому щоденна боротьба за виживання триває. Кожен день на контрольно-пропускному пункті Майорськ, приблизно в 40 милях на північ від Донецька, більше 7 тисяч людей, розмахуючи пропусками і посвідченнями особи, стоять в черзі для перетину лінії розмежування. Очікування може зайняти до шести годин. Влітку душить спека, а взимку дуже холодно. Але люди, багато з яких вже літні, не мають іншого вибору, крім як пройти через цю або одну з чотирьох інших точок перетину уздовж лінії зіткнення. В цьому році було зареєстровано понад шість мільйонів поїздок.
Серед мандрівників стривожені родичі намагаються принести життєво важливі ліки з контрольованою державою території членам сім'ї, які проживають в Донецьку чи Луганську, де ті перебувають в скрутному стані. З 2015 року Київ сильно обмежив кількість комерційних продуктів і ліків, які можна взяти через фактичний кордон; український уряд не має наміру пом'якшувати труднощі, які відчувають в самопроголошених народних республіках. Гуманітарні групи засудили цю часткову блокаду.
Висока політика, що порушує і ущемляє ці життя, складна і невизначена. Остання пропозиція полягає в тому, щоб миротворчі сили ООН взяли під свій контроль непідконтрольні Києву території. Але згоди щодо структури такої сили не існує, і Росія не схвалить повернення Україні контролю над її східним кордоном. Цю вимогу Києва підтримують США, але залишається неясним, наскільки добре Дональд Трамп готовий підштовхувати сторони до припинення окупації.