​Державна допомога: матері-одиначки живуть на допомогу від волонтерів (відео)

Саме у День матері брат разом із сестрою дерев’яною качалкою забили рідну матір до смерті, поки та спала. Оголене тіло неньки діти викинули в річку.

Нечувана жорстокість дійсно вражає: як діти змогли так по-звірячому вбивати ту, яка дала їм життя? Психологи називають це синдромом безкарності та байдужості, навіяної саме батьками. Коли дитину не навчили, де межа добра і зла. І коли вона сама намагається знайти винного у своїх нещастях та розчаруваннях. І звісно ж, знаходить. Серед тих, хто найрідніший.

Можливо, дорослі не просто не навчили, а й самі – закінчені циніки? Свідомі жінки вчиняють зі своїми дітьми таке, що волосся на голові стає дибки. Через це декого навіть важко назвати матерями. Жінка із Львівщини просто спакувала рідну доньку в торбу і залишила її на автовокзалі. І не будь-де, а в камері схову, аби страждальний плач дитини ніхто не зміг почути. Без повітря, в сумці, мала пробула півтори години. Вражає те, що 30-річна Оксана, яка вчинила так із своєю рідною дитиною, мала все: заможне життя, чоловіка, сина та двох доньок.

Викидають, як непотріб, знущаються і б’ють. Що штовхає жінок на таке моральне, а інколи навіть фізичне каліцтво власних дітей? Багато хто погодиться – безвихідь і страх. Страх – не дати гідного виховання і не мати можливості забезпечити своє чадо.

Але більшість матерів бореться з величезними труднощами. І виживають разом із дітьми. Руслана Олійник – мама-одиначка.

Чоловік покинув жінку із трьома маленькими синами на руках. Вони тісняться в однокімнатній квартирі. Суд змусив батька сплачувати аліменти, але чоловік відмовляється допомагати своїй колишній сім’ї.

На роботу Руслана піти поки не може. Середній син Олег із народження інвалід, і за ним потрібен постійний догляд. Єдина надія на державу. Але виплати на малюків – мізерні. На хворого сина жінка отримує всього тисячу триста гривень на місяць.

Плюс трохи більше тисячі виплачують для наймолодшого – Остапа. Але ці гроші – лише до вересня, бо тоді дитині виповниться шість. І йому доведеться йти до школи, де платити треба за все.

Жінка зізнається: якби жили лише на таку «щедру» допомогу від держави, вони би вже пішли по світу із простягнутою рукою. Єдиний порятунок для неї – волонтери. Вони купують одяг, їжу та навіть дитячі іграшки. Але меценатів мало. Тому й кидаються українські жінки від безвиході у злочинні крайнощі, гублячи і себе, і дітей через те, що законодавцям та урядовцям, від кого й залежить доля матері та дитини, просто байдуже наше майбутнє. Ніхто з них не хоче думати про те, що немовля помирає, бо налякана зубожінням і самотністю мама викинула його на смітник. Згадують лише про День Матері, щоб зрештою замінити ним 8 березня. Навіщо? Незрозуміло. Адже матір для держави так і не стала особою номер один.