Якою буде Росія після референдуму Володимира Путіна

Буквы

Йдеться про виживання диктатора, який елементарно боїться за свою безпеку в разі втрати навіть частини повноважень, який свідомо зруйнував всі кланові баланси - останньою краплею стала заміна прем'єра

Якою буде Росія після референдуму Володимира Путіна

Якою буде Росія після путінського обнулення? Чи стане російський президент правити нею до нескінченності або ж в якийсь момент передасть владу соратникам? Чи зміниться сама країна і її ставлення до зовнішнього світу? Ці питання варто задавати собі напередодні конституційного референдуму, який Путін зважився провести, навіть ігноруючи смертельну небезпеку для багатьох своїх співвітчизників, які з виборців вже через кілька тижнів можуть перетворитися в жертв коронавірусу. Але якщо Путін не боїться цих мертвих душ, значить, він вкрай зацікавлений в легітимізації своєї майже монаршої влади. Чому?

Після другого терміну Путіна все було інакше. Незважаючи на те, що у російського президента були всі можливості зберегти владу шляхом все тих же змін до Конституції, він постійно запевняв, що такі зміни є неприйнятними і що він ні в якому разі не піде на порушення закону. В результаті був обраний варіант місцеблюстителя, новим президентом став майбутній глава уряду Дмитро Медведєв, а Путін перемістився в крісло прем’єра і став готуватися до повернення в Кремль. Чому ж зараз не можна було піти таким же шляхом? Чому Путін не захотів знову стати формальним главою уряду або головою якоїсь Держради і дочекатися закінчення терміну повноважень місцеблюстителя свого престолу?

Відповісти на це питання не так вже й складно. По-перше, після свого другого терміну Путін ще не був таким очевидним диктатором Росії, як сьогодні. Він змушений був рахуватися з клановими інтересами, які тоді стосувалися не тільки систематичного розкрадання країни, а й політики теж. Саме тому путінським наступником став саме продюсований сімейством Бориса Єльцина Дмитро Медведєв, а не обранець самого Путіна Сергій Іванов, якого вже встигли неформально «присягнути» силовики. Але, з іншого боку, навіть при всій своїй тодішній слабкості, Путін міг розраховувати на баланс інтересів – простіше кажучи, він не сумнівався, що всі домовленості будуть дотримані, з поста прем’єра його ніхто не зніме і після закінчення терміну повноважень Медведєва він, якщо захоче, повернеться в Кремль.

Зараз ситуація зовсім інша. Йдеться про виживання диктатора, який елементарно боїться за свою безпеку в разі втрати навіть частини повноважень, який свідомо зруйнував всі кланові баланси – останньою краплею стала заміна прем’єра – і який не може більше довіряти ніяким гарантіям і обіцянкам. Путінська держава після анексії Криму значно відрізняється від путінської держави після розгрому ЮКОСа, за великим рахунком – це дві різні країни, хоч і обидві – похмурі і безперспективні, що вироджуються. Але в державі розгрому ЮКОСа Путін – як і всі росіяни – міг відчувати себе впевненіше і уявляв собі перспективи. В державі після анексії Криму впевнено не відчуває себе ніхто – ні Путін, ні його піддані. Тому правитель раз у раз жене росіян на забій – то на Донбас, то в Сирію, то на парад, то на референдум.

У 1999 році, відзначаючи 100 днів прем’єрства Володимира Путіна – тоді вже безсумнівного для мене єльцинського наступника – я зазначав, що побудований ним режим буде схожий на піздньофранкістську Іспанію, а сам Путін стане російським каудильйо. Наведу невелику цитату:

«Це буде держава, в якій влада буде спиратися зовсім не на ентузіазм активної частини суспільства, як Єльцин на початку 90-х. А на спецслужби і армійську верхівку, на людей, які і без того грали найважливішу роль в процесах останнього десятиліття, але, втомившись від революційної невизначеності, вирішили підмінити її реставраційною стабільністю. В цій державі буде згуртована еліта – і політична, і економічна. Опозиція вітатиме принципові рішення влади, критикуючи лише їх окремі деталі або методи, якими будуть проводитися в життя ці рішення. Права власників будуть забезпечені відмовою держави від можливого перегляду підсумків приватизації і провідною роллю влади і близьких до них бізнесменів в економічних процесах. У регіональної влади федеральна візьме рівно стільки повноважень, скільки їй буде необхідно. Сепаратизм на якийсь час стане історичним явищем. У цій державі не буде свободи слова. Зовні все збережеться – недержавні видання і телеканали, вільний доступ в Інтернет … Але виступи президента всі коментуватимуть майже однаково, навіть в інтернет-виданнях. Більшості населення все це буде неважливо. Більшість буде впевнена, що будує сильну Росію, готову покінчити з тероризмом, корупцією та економічною кризою. Про перебудовну демократію будуть згадувати як про час суцільних розчарувань».

До такого прогнозу багато моїх читачів поставилися тоді недовірливо, вирішивши, що я абсолютно даремно приписую молодому енергійному Путіну риси старіючого Франко, а Росії, що стабільно розвивається – вигляд пізньофранкістської Іспанії. Однак в цілому я не помилився: саме така держава, «нова державу», була Путіним і побудована. Хоча дійсно, в одному мої критики були праві – це була не Іспанія почала 70-х, а Іспанія 50-60 років минулого століття, що розвивалася при відносному елітному консенсусі та за підтримки, байдужості або вимушеної згоди більшості населення з франкістським експериментом. Багатьом після жахів громадянської війни 30-х і попередньої війни періоду перманентної нестабільності і це здавалося благом.

Однак зараз, ось саме зараз ми приходимо до піздньофранкістської Іспанії. Каудильйо старіє на очах і втрачає енергетику – досить простежити за його поведінкою під час розпалу епідемії коронавірусу, за цим животінням в бункері і самотністю на протокольних церемоніях. Диктатор сьогодні думає тільки про себе, про свою власну безпеку, про своє власне виживання. Саме тому він зробить все можливе, щоб померти президентом Російської Федерації. І щоб зберегти в недоторканності своє посткримское держава. Тому що іншої держави у Володимира Путіна вже не буде. Крім Криму, победобесія та іншої шовіністичної тріскотні Путіну нема чого запропонувати росіянам – як і будь-який випадкова людина при владі, Путін вміє керувати країною тільки за часів шалених грошей. Кризовий менеджер з нього ніякий.

Що це означає для нас? Зрозуміло, що ні про яке повернення Криму, ні про яке звільнення росіян з Донбасу, ні про яке припинення війни не потрібно навіть мріяти. Цього просто не буде. Сподіватися потрібно на те, що випаровується енергетика і економічний крах Росії, який був би дуже до речі, утримають Володимира Путіна від великої війни після його переобрання на п’ятий термін.

Тому що як він буде міркувати після цього переобрання? Що йому доведеться залишитися в історії просто президентом, який приєднав якийсь нещасний Крим? А як же Київ, Одеса, Харків, Мінськ, Вітебськ? Невже над цими містами і після його смерті будуть розвиватися не російський, а чужі прапори? Невже російські люди в цих старовинних російських містах так і будуть догідливо кланятися американським послам? Та не буде цього!

І йому, звичайно ж, дуже буде хотітися обрушити всю міць своєї політичної машини і армії для відвоювання цих давніх російських земель. Ми можемо тільки сподіватися, що він буде обережний, що економіка йому не дозволить, що хвороби завадять. Але, поки Путін живий і в Кремлі, ми повинні пам’ятати: російські танки в Харкові, російські кораблі в Одесі і російські бомбардувальники над Києвом – це не чиясь темна фантазія, а наше можливе майбутнє, до якого просто потрібно бути готовим. Готовим до років, може – до десятиліть конфронтації. До дестабілізації, диверсій, війни, нових біженців. Все це цілком може бути. Тому що зрозуміло, якою буде Росія при старіючому Путіні. Вона буде деградуючою. Вона буде гнилою. Вона буде агресивною. Від неї в буквальному сенсі слова буде виходити зло. І все – заради того, щоб правитель спокійно помер в одній зі своїх незліченних резиденцій і був урочисто похований враженою свитою.

Майбутнє такої Росії і передбачати нецікаво. Нудна, темна країна, в якій час зупинився, а люди виродилися.

Набагато цікавіше, якою буде Росія після Путіна. Тому що зрозуміло, що зберігати путінську Росію без Путіна нікому, навіть його найближчим соратникам виявиться неможливо і невигідно. Процес російського державного будівництва після Путіна буде нагадувати процес радянського державного будівництва після Сталіна. Ні, не перебудова – до неї буде ще далеко. Відлига.

І ось тут для нас виникає вікно можливостей – зрозуміло, в тому випадку, якщо в самій Україні на момент цієї відлиги буде адекватна влада, а не чергова клоунада з пропелером. Тому що відлига – це коли нормалізуються відносини з Заходом і з сусідами. Не те щоб визнають, що ми в чомусь мали рацію, а просто відзначать, що потрібно повертатися до конструктивного діалогу. З Донбасу – там на той час майже не залишиться населення – з полегшенням підуть. Від Криму не відмовляться, але створять комісію з обговорення проблеми і, до речі, назвуть ім’ям Мустафи Джемілєва одну з центральних вулиць – ні-ні, не Сімферополя – Москви. Не будуть противитися нашому вступу в ЄС і не будуть заважати нашому вступу в НАТО, хоча і пробойкотують саміт, на якому буде прийнято рішення про розширення альянсу.

Словом, після Путіна у нас буде 5-10 років для того, щоб вирішити основні проблеми двосторонніх відносин і відгородитися від Росії хоча б віртуальною стіною безпеки у вигляді НАТО і Євросоюзу. Але якщо ми знову почнемо кричати, що тепер там демократія, а у нас не зовсім, що ми знову брати і сестри і навіщо нам на Захід, коли на Сході такі зміни – ну що ж, тоді ми знову без штанів і з шаблею дочекаємося наступного Путіна, що мріє про російські прапори над російським Києвом. І все почнеться знову.

Але тут вже українцям точно ніхто не буде винен, крім них самих. Навіть Путіна не звинуватиш.

Віталій Портников.

загрузка...

Більше новин