​Приречені на смерть: чи можлива евтаназія в Україні?

Трагедія з інвалідами у Японії сколихнула усю Євразію. У ніч на 26 липня колишній працівник пансіонату зарізав уві сні 19 немічних. Про свої жорстокі наміри вбивця попереджав листом до парламенту Японії ще у лютому цього року: він вимагав прийняти закон про евтаназію інвалідів. І вже тоді заявляв, що готовий вбити 470 людей з розумовими та фізичними вадами.

«Моя мета – світ, в якому буде існувати евтаназія за згодою родичів для численних осіб з порушеннями у разі, якщо у них будуть труднощі із проживанням та громадською діяльністю», - йшлося у листі майбутнього вбивці, який мав неприязнь до людей з обмеженими можливостями і бажав позбутися їх.

Відгуки голокосту

Труднощі з проживанням – не аргумент для евтаназії. Це поняття, схоже, убивця інвалідів, не збагнув. Його незграбний лист і вимоги більше схожі на крики про голокост. Схожими мотивами усередині 20-го століття трактували хіть знищення людей з розумовими відхиленнями – коли Гітлер велів німецьким лікарням і психіатричним установам присипати сотні тисяч інвалідів і психічно хворих, аби таким чином заощадити гроші. Тоді уряд вирішував, хто живе, а хто помирає. Тепер поняття евтаназія звучить по-іншому і не передбачає очищення землі від немічних без їхньої згоди.

Прибічники евтаназії в Україні

В Україні діє громадська організація з підтримки права людини на достойну смерть. Її голова – адвокат Яна Триньова – 15 років життя присвятила вивченню евтаназії. Думка про припинення життя з’явилася у дитинстві. Тоді на її очах довго, нестерпно і в убивчих муках помирали двоє онкохворих дідусів. Упевнена, якби на той час в Україні евтаназія була законна, вона би підписалася під полегшеним відходом родичів у небуття. Вона пояснює свою позицію тим, що ніхто не вічний, і питання лише в тому, якою буде смерть.

«Я б наприклад хотіла мати право вибору... на яку смерть – у стражданнях, якщо наприклад я хочу спокутувати цими стражданнями щось, або на смерть легку, і я буду знати, що якщо мій діагноз хвороби буде передвіщати такі страждання, то я можу зробити вибір – просто їх припинити, - каже Триньова.

«Ніхто не збирається вбивати слабких, хворих, соціально незахищених, ми говоримо тільки про медичне припинення страждань і значного дискомфорту. Добровільне припинення життя за допомогою медицини», - пояснює лікар-анестезіолог лікарні швидкої допомоги Запоріжжя Ігор Писаренко.

Він виправдовує припинення життя тим, щоб не мучитися, не кричати від болю. «З достоїнством (піти з життя, - Ред.), естетична смерть, щоб не бути в блювотних масах, не бути в калі, не бути в гної», - каже він.

Естетична смерть

Заявки на неї щодня надходять тисячами. Припинити страждання дозволено у кількох європейських країнах. За статистикою, там самогубств серед хворих за рахунок евтаназії менше. Про гуманну смерть заговорили і в Україні – років вісім тому. Утім, скінчилося лише балачками. Законопроекти про легалізацію милосердного убивства не розглядають.

«Ми не можемо допускати цього, тому що це вважається самогубство. Було кілька зареєстрованих законопроектів, але до зали Верховної Ради вони не були доведені. Тобто суспільство не готове розглядати це питання. Людина не має права забирати в себе життя», - каже народний депутат, перший заступник голови парламентського Комітету з питань охорони здоров'я Оксана Корчинська.

На комітет охорони здоров’я тиснуть лобісти. Які, прикриваючись ідеєю милості, вбачають для себе вигоду. Для чого допомагати боротися за життя, якщо можна дати пігулку і обійтися задешево.

«Лобістські проекти, дуже мало є тих, що покликані на поліпшення життя громадянина України, більшість з них вибудовують якісь схеми, як це далі використовувати. Вони ні за що порядне не підпишуться, вони підпишуться лиш за те, що скажімо так їм пролобіюють, віддячать, заплатять», - каже Корчинська.

Евтаназія – по своїй суті – таки суїцид. Легкий і безтрепетний – переконані лікарі. Та мало хто з них наважився би припинити чуже життя. Розкривають лише методи евтаназії: активний і пасивний. За пацієнтом лишається обрати, як саме він би хотів піти з життя. За допомогою смертельної ін’єкції або без життєво необхідного уколу.

«Це може бути відключення апарата, введення якихось смертельних ліків. Робиться розчин для внутрішньовенної ін'єкції, який куди входять досить розповсюджені препарати, які викликають зупинку дихання і людина через 3-4 хвилини помирає. Пасивна евтаназія – це коли навпаки не вводиться ліки, необхідні для продовження життя», - розповідає лікар-анестезіолог Ігор Писаренко.

Дехто альтернативою евтаназії вважає паліативну медицину. Щоправда, у домашніх умовах.

«Приходиться дійсно вибирати ту межу, щоб це робити все ж таки більше в домашніх умовах, що навіть коли це вже процес паліативного лікування, щоб він проходив в домашніх умовах», - каже Оксана Корчинська.

Для тих, хто не знайшов права на смерть в Україні – пропонується квиток в один кінець. Так званий евтаназійний туризм. «Люди, які хочуть померти, приїжджають в ту країну, де це можливо. Але з порога в поліклініці ніхто не буде вбивати людину. Треба пройти досить складну комісію, там підтвердити діагноз, переконатися в його незворотності, невиліковності», - пояснює лікар-анестезіолог Ігор Писаренко.

Невідворотність хвороби і вічна нестача ліків

Для чого узаконювати в Україні евтаназію, якщо вона і так існує? Але в іншій формі – на кшталт «пустого уколу». Коли щодня більше тисячі людей помирають від того, що ліків просто немає.

«У нас на жаль в Україні поширена евтаназія, так званий пустий шприц. Тобто відсутність ліків призводить до того, що люди помирають. 30% людей не мають грошей для того, щоб купити ліки. Мало того, це можна назвати частиною державної політики, тому що ще минулого року були перераховані гроші на закордон на життєво важливі препарати, наприклад для онкохворих дітей, а вони ще до сих пір не закуплені, вони лежать на складі в Борисполі», - розповідає президент Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів Віктор Сердюк.

Юристи та медики упевнені: закон про достойну смерть – питання часу. А поки в Україні евтаназія вважається щонайменш самогубством. А щонайбільш – убивством. А фраза «невиліковно хворий» – виправдання з вуст тих, хто не вміє лікувати. І їм, як правило, байдуже, що смертельно хворий хоче померти тому, що умови хвороби – нищівні і невідворотні. У більшості випадків у цю ситуацію пацієнта ставить брак ліків, нестача грошей, відчай і жаль. До власних родичів.

Хтозна, може, легальна евтаназія узаконить достойну смерть і полегшить дорогу у кращий світ. Та спершу вона ще більше полегшить життя високо сидячим – коли від смертельних хвороб ліки узагалі не шукатимуть,а інваліди стануть істотами, яких дозволятимуть усипляти.

Смертельний гріх

Умертвіння невиліковно хворих, підкуп медиків заради звільнення від болю – неприпустимі з точки зору релігії. Духовники позбавлення життя називають смертельним гріхом, а евтаназію – убивством та самогубством. Про упокій людей, які покінчили із собою самі чи з допомогою інших – заборонено молитися. Раніше їх навіть ховали за межами кладовищ.

«Евтаназія – це гріх, це вбивство або самогубство. Самогубство не прощається, за самогубців не моляться. Це занапащення душі і душа якби вже приречена на вічні страждання в місті як мінімум позбавленому божої присутності, а богозалишеність – це найбільші страждання для християнської душі», - каже протоієрей УПЦ Василій Синюк.

За його словами, можна людині допомогти переносити сьогодні будь-які страждання. «Фізичні наші страждання приводять до того, що душа омивається від тих чи інших гріхів і отримує прощення від бога», - пояснює протоієрей.

Ані духовники, ані лікарі не виключають чудесного одужання. А евтаназія його – практично гасить. І хоча відсоток воскресінь – мізерний, випадки, коли світло у кінці тунелю обертається на свідому реальність – все ж є.

«Я бачила сотні чудес, з онкохворими дітьми, коли вони вже були в реанімації, коли більшість лікарів нам казали, що ніяких шансів, не боріться за цю дитину. Не шукайте їй ліків. А потім відбувалося те, що ми люди, і медики не можуть. Ці люди, ці діти виживали», - розповідає Оксана Корчинська.