Зникаючий острів: Крим у фотопроекті

Крим — від тюркського слова «кырым» — вал, стіна, рів. До 1920-х років півострів називали Тавридою. З давніх часів він був центром складних історичних подій і театром військових дій. Півострів усіяний військовими об'єктами, базами, бункерами. Саме тут зі знаменитого знімка «Долина смерті», зробленого під час Кримської війни британським фотографом Роджером Фентоном, почалася історія військової фотографії .

Ця земля не раз переходила з рук у руки. Хто тільки не побував на ній: таври, кіммерійці, греки, скіфи, готи, гуни, римляни, вірмени.

У березні 2014 року півострів незаконно був приєднаний до Російської Федерації. Протягом декількох місяців після цього частина українців виїхала з території Криму, не бажаючи жити в іншій країні. Екологія знаходиться в катастрофічному стані. Чорне море забруднюється сміттям, відходами промисловості та каналізаційними системами великих міст.

Спогади фотографів, які були присутні при анексії Криму.

Олександр Миридонов (Росія), фотограф ВД «Коммерсантъ»

Вранці 1 березня майданчик біля Ради змінився. З'явилися барикади. Будівля була оточена озброєними солдатами і цікавими городянами. Снайпери, кулеметники і просто військові з автоматами якось байдуже-спокійно дивилися крізь людей, які з тривогою фотографувались на їхньому фоні. Світило сонце. Гостро хотілося каву і палити. Біля обеліска Долгорукова стояла брюнетка в коротенькій спідниці і тримала плакат, на якому було написано «Російська весна».

Денис Синців (Росія), фотограф-фрілансер

5 березня. Кораблі ВМС України заблоковані на своїй базі в Севастополі. З бухти не вийти, вона перегороджена кораблями ВМФ Росії. На леерній огорожі полонених кораблів — матраци. Так ніби сушаться, а насправді приховують від можливих снайперів. Дружини моряків з колясками і без стоять на пагорбі біля пристані, намагаються відшукати очима своїх близьких. Розгублені матроси і офіцери, що дали присягу Україні, не розуміють вимоги скласти зброю і зійти на берег. Не розуміють, як дружня армія взагалі може подібне вимагати. Не можуть повірити в те, що відбувається. Для них Росія все ще рідна. Психологічно не готові прийняти те, що відбувається. Лощені козаки на новеньких військових «Камазах» блокують прилеглі до бази вулиці. У якийсь момент вдається пробратися до кораблів. Єдине, чого я хочу, це вибачитися перед офіцерами. Не можна вимагати від офіцерів зрадити свою країну, не можна ставити ультиматум близьким. Темніє. Щогли кораблів «Тернопіль», «Славутич», «Корець» чорніють на поки ще синьому небі. Пропустили вантажівку з провізією. Матроси в шлюпці готуються приймати те, що в кузові вантажівки. А там м'ясо, криваві частини туші. Я якось внутрішньо зіщулився. Безкровна начебто анексія вийшла, а ніби передбачав, що буде далі. Що будуть гризти тіло України далі, не дадуть оговтатися.

Василь Максимов (Росія), фотограф агентства AFP

16 березня 2014 року я з моїм другом і колегою Андрієм Стениним провів під крижаним вітром на Чонгарському перешійку. Контроль на блокпосту здійснювали «беркутівці» з Севастополя, а поруч бовталися без справи безліч «самооборонців» і «козаків». Ми хотіли зняти, як вони будуть голосувати. Здавалося, що озброєні люди, які опускають бюлетені в переносну урну стануть найкращою ілюстрацією «мирного референдуму». По дорозі ми заїхали в Джанкой і село неподалік. Ажіотажу на виборчих дільницях помітно не було. На Чонгарі ми простирчали до вечора, більшу частину часу гріючись в машині. Пару раз до нас підходили автоматники, примушували вийти з машини і перевіряли документи. Мабуть, приймали за шпигунів. Поруч починалися траншеї «зелених чоловічків» і стояла бронетехніка, фотографувати настійно не рекомендувалося. Виручало Андрюхино посвідчення російського кореспондента. Своє я сховав подалі і не показував: ставлення до західної преси в Криму було не самим доброзичливим. Урну так і не привезли, але «беркутівці» особливого невдоволення не виявляли. Всі розуміли, що рішення приймається не в Криму. Ввечері після закриття дільниць на головній площі Сімферополя розпочався концерт. Я на цьому святі життя витримав лише 15 хвилин. Прапори Росії і чомусь ЛДПР, георгіївські стрічки, ура-патріотичні пісні — я дивився на цих людей, і мені було їх шкода. Я дуже любив Крим, але в цей момент зрозумів, що більше сюди не повернуся. Для мене Крим завжди був територією свободи, а зараз я бачив, як вона зникає на очах. На відміну від радісних кримчан, я занадто добре знаю Росію.