Звідки беруться безхатченки: 25 тисяч дітей-сиріт можуть опинитися на вулиці

Нещодавно в Одесі перехожий знайшов сумку з немовлям просто на вулиці. Мати покинула дитинку недалеко від будівлі обласного пологового будинку, залишивши хлопчику небагатий «спадок»: трохи дитячих речей, памперси і записку, в якій повідомила його ім’я – Іван.

«Патрульні оглянули дитину і негайно викликали швидку допомогу. За словами медиків, приблизний вік немовляти – 2 тижні», - повідомили у прес-службі патрульної поліції Одеси. В принципі, за сприятливих обставин, у малого є всі шанси отримати нову родину. Але більшість історій покинутих дітей, на превеликий жаль, не мають щасливого кінця. За словами речниці альянсу «Україна без сиріт» Світлани Харченко, наразі в українських інтернатах є 104 тисячі дітей.

«Із них усиновленими можуть бути трохи більше 6,5 тисяч. Всі інші – це діти, які були поміщені в інтернатні заклади за заявою батьків. Тобто, вони не можуть бути усиновленими», – говорить вона. Крім того, іще майже 12 тисяч дітей можуть отримати сім’ю не через всиновлення, а через виховання у сім’ях, дитячих будинках сімейного типу або у сім’ях опікунів/піклувальників. Втім, і ті, хто можуть бути усиновленими, зовсім не обов’язково стануть такими щасливчиками. Справа у тому, що для більшості сімей, які не проти прийомних дітей, «ідеальна дитина» - це здоровий малюк, молодше 10-ти річного віку (ще краще, якщо це немовля віком до року), у якого немає братів чи сестер. Але таких малюків, за словами Світлани Харченко, буквально декілька сотень на всю Україну.

Натомість, практично 90% дітей серед наявних для всиновлення – це діти старшого віку, які, крім того, можуть мати захворювання, а те, що у них є брати чи сестри – майже аксіома. На жаль, лише 5% сімей, готових до всиновлення, не проти взяти діток, старших 12-ти років. Зважаючи на таку сумну статистику, експерт переконана, що варто переходити від принципу «шукаємо дитину для сім’ї» до принципу «шукаємо сім’ю для дитини».

«Діти переважно старшого віку теж потребують батьківської турботи. Але треба ретельно підготуватися перед тим, як ці діти прийдуть до родини, оскільки вони травмовані, «важкі», зі шрамами на тілі та на серці. Повинен бути фаховий супровід по відбору кандидатів на всиновлення і пошуку батьків для конкретної дитини», – заявляє Харченко.

На її думку, для успішної реалізації такого підходу в Україні варто законодавчо закріпити норму, яка би зобов’язувала кандидатів на усиновлення проходити певне навчання, таким чином готуючись до появи у сім’ї дитини. Крім того, така підготовка, на думку фахівця, була би корисною і для тих, хто вирішив стати біологічними батьками. Адже так можна було би попереджати появу потенційних сиріт.

Батьківству треба вчитися

Голова благодійного фонду «Зміни одне життя – Україна» Леонід Лебедєв також вважає, що батьківству треба вчитися. За його словами, одна з головних помилок дорослих полягає у переконанні, що кожен із них автоматично може бути мамою чи татом, але це так.

«Це також професія, якої слід навчитися, і постійно підвищувати свій батьківський потенціал», – говорить чоловік, який сам має чималий досвід усиновлення – разом із дружиною виховує шестеро прийомних дітей. Дружина Леоніда Ольга іще до заміжжя займалась допомогою безпритульним дітям і взяла на виховання двох хлопчиків. Після одруження сім’я вирішила витягнути із «системи» іще одну дитину.

Але у дівчинки, яку мали всиновити, були братик і сестрички.

«І ми довго не роздумували – де троє, там і шестеро, - розповів Леонід, - ми вже не боялися».

На його переконання, страх – найбільша перепона для усиновлення: «Бо потенційні батьки бояться генів, карми, вважають, що дитина може повторити майже завжди невдалий шлях своїх біологічних батьків. Але не треба боятися. Якою ви її виховаєте, такою людиною ваша дитина і буде».

У підтвердження своїх слів Леонід розповідає історію зі щасливим кінцем: киянка, яка вже мала трьох дорослих синів віком від 15 до 17 років звернулася до фонду «Зміни одне життя – Україна» з проханням допомогти – знайти немовля, якому жінка могла би також подарувати любов і турботу.

Втім, переглянувши всі наявні на той момент анкети сиріт, жінка вирішила запросити у свою родину 17-річну дівчину.

«Зараз ніхто не скаже, що ця дівчинка біологічно їм не рідна. Вона дуже здібна, батьки не можуть натішитись. Нова мама каже, що дівчинка багато в чому схожа на неї», – зауважує Леонід. Втім, бувають і інші випадки, які дуже травмують дітей. Леонід переконаний, що сім’ї, які переоцінюють свої можливості, не звертаються до психологів у разі виникнення проблем, не спілкуються з іншими сім’ями, які вже мають аналогічний досвід, шкодять і собі, і всиновленим малюкам та підліткам. Причому, вкрай загострені ситуації у відносинах можуть призводити навіть до розусиновлення. Тобто, дітей просто повертають знову до інтернату. За офіційними даними Міністерства соціальної політики України, у 2015 році судами було прийнято 21 рішення у такій категорії справ. У поточному році вже 16 дітей було повернуто усиновлювачами під опіку держави. Леонід Лебедєв вкрай обурений таким станом речей: «Це величезна травма для дитини.

Нерідко, коли ми знімаємо сюжети про малюків, які потребують всиновлення, самі діти кажуть: «Ми вже були по 2-3 рази в сім’ях, а тепер знову в інтернаті. Навіщо ви мене знімаєте, мені не потрібна сім’я!». Та, все ж таки, за два роки роботи, за словами Лєбедєва, фонд спромігся знайти родини для 151 дитини.

«Нещодавно отримали листа-подяку від громадянки США. Вона написала, щоб подякувати за сина. Це – хлопчик 3-4 років, на ім’я Іван. У нього – важка хвороба, тому ми дуже зраділи іноземним усиновителям. Переконаний, вони роблять максимум для його одужання», - говорить Леонід.

Проблемна процедура

Іноземці дійсно доволі часто беруть до родини хворих малят з України. Але, останніми роками, за даними Мінсоцполітики, рівень усиновлення українських дітей іноземцями поступово знижується. Якщо у 2012 році ними було усиновлено понад 2 тисячі дітей, то у 2013-му - 674 дитини, в 2014-му – 524, у минулому році цей показник склав 379 дітей, а протягом 9 місяців поточного року іноземці усиновили 272 малюки.

Крім того, у 2016 році ще 1 081 дитину усиновили громадяни України. Загалом, процедура оформлення і збору всіх потрібних для всиновлення документів, триває від 3 до 6 місяців. На папері вона виглядає досить простою. Спочатку потрібно подати відповідну заяву до служби у справах дітей за місцем проживання. Протягом десяти днів цей орган має обстежити житлово-побутові умови заявника та підготувати висновок про можливість усиновлення дитини, а надалі зареєструвати як кандидата у всиновлювачі. Потім кандидат ознайомлюється з банком даних на дітей, знайомиться з дитиною, подає ще одну заяву (тепер вже про бажання усиновити малюка), потім знову працює служба у справах дітей, відбувається суд і… все - дитина стає членом сім’ї. Але, за словами експертів, часто процес затягується. По-перше, через те, що родина не може знайти дитину, «ідеальний образ» якої потенційні батьки намалювали собі в уяві. По-друге, через корупцію у сфері усиновлення. За словами речниці альянсу «Україна без сиріт» Світлани Харченко, часто-густо у майбутніх батьків можуть вимагати хабара в судах або у службах у справах дітей, обіцяючи «прискорити процес». І сім’ї погоджуються на це, - обурюється експерт.

Причому, відмовляються давати свідчення щодо корупційних зловживань, бо бояться нашкодити дитині або переживають за успішність всієї кампанії з усиновлення. Світлана розповідає, що за немовля віком до одного року можуть «просити» від декількох тисяч до декількох десятків тисяч доларів.

«Зазвичай такі шалені кошти вимагають від іноземців, адже у нас люди не такі заможні. Але, якщо бачать, що з людини можна щось «наварити», то обов’язково спробують «наварити», - підкреслює Харченко.

Тому експерт вважає, що багато чого залежить від наполегливості батьків та їх юридичної обізнаності: «Якщо знаєш законодавчі норми, дитину можна вирвати із «система», не витрачаючи на це додаткових коштів. Але якщо готовий саме купити дитину, тобі її продаватимуть».

Іще однією проблемою в системі усиновлення в Україні є деякі законодавчі перепони, які не дозволяють всебічно контролювати, чи до дитини у новій родині ставляться добре. Так, щодо міждержавного усиновлення, то консульства України, звичайно, намагаються співпрацювати з уповноваженими органами тих країн, куди всиновили малюка. Але, оскільки Україна досі не ратифікувала Конвенцію про захист дітей та співпрацю у питаннях міждержавного усиновлення (Гаазька конвенція), ми не є учасниками загального правового поля, тому вимагати у інших держав інформації про те, що відбувається з дитиною, всиновленою з України, фактично, права не маємо. Існують і схожі складнощі всередині країни. Загалом, служби у справах дітей мають право спробувати навідатися у сім’ю всиновите лей раз на три роки. Але через так звану таємницю усиновлення, розголошення будь-якої інформації про цю процедуру – кримінально карне. Отже, за словами Світлани Харченко, у соціальних працівників практично зв’язані руки. В альянсі «Україна без сиріт» переконані, що таємниця усиновлення – радянська спадщина, якої варто якнайшвидше позбутися. Такої ж думки дотримується психолог-тренер Алла Сорока. За її словами, в Америці та Європі таємниці усиновлення немає.

«Спеціалісти усі сходяться на тому, що таємниця усиновлення тільки заважає. Необхідно вміти спілкуватися з дитиною. Чим раніше, тим краще говорити їй про всиновлення», – каже експерт.

Наставництво як крок до соціалізації

Ще однією прикрою радянською спадщиною довгий час в Україні залишалася повна соціальна дезорієнтація вихованців інтернатних закладів. Досягаючи певного віку молоді люди залишалися «за воротами» в прямому та переносному сенсі. Більшості не було куди податися і де жити, тому вони починали жебракувати та вчиняти злочини. Зараз для того, щоб діти не загубилися і не зневірилися, не почали вживати алкоголь або наркотики, громадські організації, що опікуються цими питаннями, розпочали боротьбу за практику використання так званого наставництва. Наставник – це значуща доросла людина у житті дитини, якій вона може довіритися, яка зможе допомогти дитині після інтернатного закладу почати самостійне життя. За словами Уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулеби, в наставництві акцент робиться не на усиновлення, а на вирішення нагальної потреби дитини: «Забрати в сім’ю, можливо, на вихідні. Елементарно сходити в магазин або підсмажити яєчню… Діти в інтернаті цього не вміють».

Слід зауважити, що у наставники беруть не всіх охочих. Спеціалісти, залучені до відбору, зазначають, що «ця робота передбачає такі якості як, наприклад, терпіння», бо складні моменти – це частина такої роботи. «Тому ми орієнтуємо людей на те, що наставництво не має бути просто емоційним рішенням. Людина має бути зрілою», – пояснює психолог-тренер Алла Сорока, яка брала участь у підготовці наставників. Отже, за її словами, потенційні наставники, заповнивши детальну анкету, відвідують спеціальні семінари. На сьогодні виявилась така тенденція: наставниками, у більшості, бажають стати жінки віком від 25-ти років. А ось чоловіків вкрай мало.

«Хоча дуже важливо, щоб сформовані пари дорослий-дитина були однієї статі, - говорить психолог, - це пов’язано з ідентифікацією дитини-підлітка». Водночас, за її словами, у однієї дитини може бути декілька наставників: хтось може робити з нею домашні завдання, хтось – просто більше спілкуватися. Психолог зауважує, що головний критерій – аби наставник був постійний і відвідував дитину щонайменше раз на тиждень, бо саме це формує у неї почуття безпеки та стабільності. Наразі практика наставництва функціонує в Україні силами громадської організації «Одна надія».

Однак офіційний закон щодо запровадження наставництва у вихованні дітей-сиріт Верховна Рада прийняла лише у вересні поточного року. Президент вже підписав документ. То ж, хочеться вірити, що з кожним тижнем наставництво дозволить якомога більшої кількості дітей з інтернатних закладів навчатися, соціалізуватися і ставати повноцінними членами суспільства.

Потреба у державній підтримці

Але, на жаль, деяких проблем не вирішить і наставництво. Наприклад, без комплексної підтримки держави понад 25 тисяч громадян України, які полишили інтернатні заклади, досягши повноліття, залишатимуться, фактично, на вулиці. Адже не мають власного житла. За словами заступника голови громадської спілки «Альянс із захисту прав дітей» Аліни Тірновенко, протягом 2015 року за кошт держави дітям-сиротам було надано 215 тимчасових приміщень, але це складає лише 1,8% від потреби.

«Вихід із ситуації один – планування коштів для забезпечення житла на всіх рівнях із проведенням градації та покладання обов'язків виконання на найнижчі ланки – на органи місцевого самоврядування, на території яких особа отримала статус сироти чи позбавленої опікунства», - вважає заступник директора Департаменту із захисту прав дітей та всиновлення Мінсоцполітики Володимир Вовк. За його словами, загалом, щоб одночасно розв’язати проблему забезпечення житлом сиріт, треба 3 млрд грн бюджетних коштів.

«І то – це буде ще не житло, а лише дах над головою», - підкреслює він. Втім, якщо зауважити, що Мінекономіки ще влітку відрапортувало про економію тих самих 3 млрд гривень завдяки електронній системі публічних закупівель ProZorro, або згадати, що ті самі 3 млрд гривень Україна знайшла-таки на відновлення інфраструктури в Донецькій та Луганській областях, то забезпечити дітям з сиротинців дах над головою держава має спромогтися.

Ірина Шевченко