За що путінські найманці знищили журналістів у ЦАР

Як конкретно відбулась загибель росіян в ЦАР, наразі достеменно не відомо. Але той факт, що троє незалежних журналістів перед смертю знімали фільм про російських найманців у співпраці з проектом, фінансованим Михайлом Ходорковським, наводить на підозри щодо причин цієї події

Історія про трьох журналістів, які загинули в ЦАР, на перший погляд виглядає достатньо тривіальною. Ну, опинились люди у поганий час в поганому місці. Тим паче, що місце це є направду поганим вже більше як півстоліття. Якщо бути точним, з 1960-го року, коли ЦАР звільнилась від "французького гніту".

Відтоді країна пережила імператора, що харчувався підданими (а коли довелось втікати, не встиг вивезти частини людських тіл з палацових холодильників), десяток-півтори військових переворотів, релігійну війну (яка триває і донині) та кілька хвиль голоду. Аж поки в жовтні минулого року чинний керівник країни, Фостен-Арканж Туадера (який, до слова, контролює менше полоини території ЦАР), не звернувся за військовою допомогою до Володимира Путіна. А російський президент, ви не повірите, за декілька місяців надіслав до країни кілька сотень офіційних "інструкторів". І, за неперевіреними даними, навіть дещо більше інструкторів не зовсім офіційних, із "приватних військових компаній", яких насправді, в Росії не існує.

Загиблі журналісти, які захотіли висвітлити діяльність цих "ихтамнєтов", були професіоналами достатньо високої проби. Один із них, Орхан Джемаль, пройшов військовим кореспондентом переважну більшість військових конфліктів сучасності – він був у Афганістані, Іраку, Сирії, Лівії, Південній Осетії та Північному Кавказі. І, до слова, дозволяв собі несхвальні відгуки щодо окупації Криму та Донбасу – навіть перед камерами. Зокрема, розповідаючи, що "російськомовна більшість у Криму" – це "приплід НКВД-шників", яких поселили " в ще теплі помешкання виселених татар".

А підтримав цих журналістів у їхньому бажанні розібратись, як саме працюють російські "неіснуючі" військові компанії в Африці, "Центр управління розслідуваннями", який фінансується Михайлом Ходорковським. На відміну від багатьох своїх колег, група Джемаля, куди, крім нього, входили режисер та оператор, вирішили розібратись із матеріалом "у полі", подивившись на російських найманців у місті їхньої теперішньої роботи, яка полягає в охороні чергового проросійського африканського лідера.

Після чого журналістів вбили "невідомі озброєні люди". Влаштувавши засідку вночі на дорозі. І, судячи з попередніх даних, відкривши вогонь по автомобілю з великої відстані. Що наштовхує на думку про те, що "невідомі озброєні люди" точно знали, хто і куди в тому автомобілі їде. Цікаво, звідки?

А центральноафриканська поліція вже озвучила версію про "невдалу спробу пограбування". Російський Слідком, який вже готується відправити на місце події своїх слідчих, цю версію, скоріше за все, підтвердить. І навіть, напевно, знайде якихось винних.

Звичайно, робота військового журналіста – заняття вкрай ризиковане. Для будь-кого. Люди, що нею займаються – тим паче, впродовж багатьох років – зазвичай знають, на що йдуть. Але якось так складається, що журналісти деяких видань – на кшталт "Красной звезды" – як правило, повертаються із зарубіжних відряджень живими та здоровими. А от ті, хто співпрацює з "Новой газетой", "Независимой газетой" та іншими ліберальними (наскільки це можливо в Росії) виданнями, як це робив покійний Джемаль – гинуть чомусь частіше. І в Росії, і за її межами.